Микола Андрійович Стороженко. Інформація про митця з різних друкованих джерел. Продовження

v16-11 Дипломні твори випускників майстерні реалізовані на об’єктах. Так, дипломна робота В. Чечеля встановлена при вході до Лук'янівського меморіального цвинтаря, другий твір на могилі видатного художника О. Мурашка (в техніці кераміки, глазурі). Аспірант майстерні В. Козик здійснив розпис темперою церкви „Покрова” в Севастополі, а в селі Старопетрівці асистентами та студентами створено іконостас. Автори В. Недайборщ, О. Соловей, М. Гайовий, О. Гуртова, Н. Цимбалюк.

В 1999р. майстерня здійснила новий якісний крок: від академічної школи до школи на риштуванні. Реальним об’єктом стала церква св.. Миколи Притиска, а першими учнями на риштуванні: О. Цугорка, Д. Савченко, О. Крюков, С. Герасименко. Викладачі-асистенти: В. Недайборщ, О. Соловей. Це – колектив Душ, талант яких наділений спрагою знань, праці, високої моралі.

З уваги на те, що попередньо, засобом ельгрековського видіння, мною вже були розроблені стильові, формальні принципи українського Бароко, традиції канонічно-композиційних рішень, трактування системи складок, методологія техніки, а  також розроблено проектну схему архітектоніки ілюзорних архітектурно-декоративних барокових елементів для центральної частини храму, - відпала необхідність в етапі рішення на планшетах. Альтернативою планшетному проекту, який, як правило, перестраховочно робиться для виконавців, був про експериментований підхід живого проекту, уявно-динамічного, неізольованого від виконавця. Цим відкривається творчий злет художнику, чуття причетності до авторської ідеї, авторської єдності. Ось чому такі твори, як „Володимир”, „Євангелісти”, „Князь Борис”, „Предтеча”, „Марія”, „Спас нерукотворний”, постали з печаткою високого мистецтва.

Оскільки тема важлива, - ще декілька слів щодо проблеми: автор-виконавець. Ще в недалекому минулому, в час існування комбінату при Художньому фонді, була схема найму виконавців (автори не завжди самі чи з групою виконавців виконували). Сьогодні, особливо на важливих об’єктах, - ситуація подібна. Новизна сьогодні в тому, що виконавцями стали високі професіонали, і це добре. Якщо вони зберігають свій творчий потенціал, якщо їх не привласнюють, не обкрадають. Всяке приниження таланту, зведення його до ізоляції (виконавця) – це питання культури, престижу нації. Прикладом не егоїзму є школа М. Бойчука. І Вчитель, і Учні – гурт духовності, де кожен Учень – особистість. Школа вирощування (а не виродження) розкутих, з палаючим серцем творців. Тільки вільний, не пригнічений талант збагатить націю і культуру, а в храми привнесе високе українське мистецтво.

 „Образотворче мистецтво”

Видання національної спілки художників україни

№2, 2001 рік

                         

 

 

 

* * *

 


  „Не реальність визначає силу поезії,

а душа поета відлунює на реальні дії й

кодує тимчасовість у вічне”.

 Ковчег у храмі – то „Кобзар”

 

Творче життя Тараса Шевченка – не лише потужний вияв таланту, корені якого сягають у глибини творчого генія українського народу. Це також формування його як митця шляхом наполегливого навчання в інших митців, шляхом опанування культурного досвіду багатьох європейських художніх шкіл і найкращих їх представників.

v16-12Він, увібравши в себе величезний пласт знань, був енциклопедично обізнаним у всіх галузях мистецтва, літератури, історії, філософії, сам справляв великий вплив на своє оточення. Як патріот своєї Батьківщини, він бачив у мистецтві не лише засіб  „естетичного перетворення дійсності”, а й ставив перед собою широку програму, що мала охопити всі аспекти етнокультури... Його ідеями пройнялися Л. Жемчужников, М. Сажин, С. Васильківський, М. Самокиш, І. Рєпін та багато інших митців ХІХ і ХХ століття.

Одним із яскравих прикладів впливу Шевченка на творчу долю багатьох поколінь українських митців є творчість Миколи Стороженка (1928 р. н.) – народного художника України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Серед найвизначніших творів майстра – монументальні розписи в церкві Миколи ПРИТИСКА У Києві на Подолі (1998-2000) й ілюстрації до „кобзаря” Шевченка, уперше видані 2004 року видавництвом „Дніпро”. Того ж року вони експонувалися в Національному художньому музеї України і викликали величезний інтерес громадськості – такого велелюддя відвідувачів не було відтоді, як у музеї виставляли скарби Тутанхамона... Потім – виставки у багатьох країнах світу. І от на початку березня цю виставку побачили шанувальники таланту художника в залі Національної академії мистецтв України.

Робота над „Кобзарем” тривала не один рік. Він довго виношував концепцію видання, створив сотні ескізів, задля цього винайшов авторську техніку – так звану холодну енкаустику, секрети якої він нікому не розкриває, бо саме нею йому вдалося досягти унікального трактування геніальних поетичних творів Шевченка. Знавці стверджують, що Стороженко знайшов той сокровенний ключ до його поезії, який рідко кому вдавалося знайти від часу, коли Біблія українського народу побачила світ. Коли виникло невідступне бажання ілюструвати „Кобзар”, він, уже досить відомий художник часто запитував себе, а чи збагне він його думи? Чи осягне їхню глибину? Чи зуміє підготувати свою душу?

Підготувати душу допомогло йому розписування церкви Миколи Притиска на Подолі, адже національна свідомість українців нерозривно пов’язана з релігією. Саме тому біблійні засади, Христові заповіді стали основою життєвих і творчих принципів Миколи Андрійовича. Поглиблене вивчення християнської культури, іконопису й стінопису відкрило йому шлях до пізнання „Кобзаря” саме як Біблії нашого народу. „Напевно, не випадково мені випало очолити майстерню сакрального мистецтва, як митцеві працювати в храмі... –якось розповідав він. – адже уподовж вісімдесяти років мого життя при мені завжди була ікона Миколи Чудотворця. Мене благословили нею при народженні”.

Кількадесят Стороженкових полотен, представлених на виставці в Академії мистецтв, - це авторське намагання проникнути у світ „Кобзаря”, зрозуміти його незбагненну суть. Адже, як влучно висловився письменник В’ячеслав Медвідь, досі „ціла нація тримала його в душі, але жодне з його застережень не брала на глузд...”. Марно переповідати зміст картин „Русалка”, „Перебендя”, „Великий льох”, „Заповіт”, ”Мені однаково”, „Наймичка”, „Думи мої, думи” тощо. Скільки б не дивися на них – щоразу враження різні, щоразу важко вдатися до мистецтвознавчого аналізу. Та й хіба можна до кінця збагнути Шевченка? Можливо, секрети художньої творчості Стороженка і його розуміння поета допоможуть збагнути неопубліковані роздуми Миколи Андрійовича, які він назвав „Роздуми над „кобзарем”, мною ілюстрованим, і над „Сочинениями протоиерея Чернавина”.

Перше знайомство малого Миколи з „Кобзарем” відбулося в батьківській хаті, коли йому не було й шести років. Тоді його вразила ілюстрація І. Їжакевича до вірша „Мені тринадцятий минало”. А ще запам’ятався образ Шевченка з кобзою – копія самодіяльного сільського художника з картини К. Трутовського на покуті під кролевецькими рушниками, а над нею ікони „Марія Троє ручиця” та „Ісус Христос”. Односельці просили його батька Андрія, великого Тарасового шанувальника, щоб Микола їм намалював „Кобзаря”. Мали таку потребу. І він малював.

v16-13 Коли постало питання про ілюстрування „Кобзаря”, він себе перепитував: чи потребує „Кобзар” ілюстрування, чи розуміє він Думи його? Ілюстрація – це рамка обмеженої можливості. Тому слід шукати форму та ще й умилостивлю вати душу. Вона мусить відкритися щитом очищення від намулу. Книга книг „Кобзар” має увійти в чисту душу.

Шевченко – це Величний храм Краси у слові й Думи глибина.

За всіх часів дикі орди й знавіснілі зайди руйнували наші муровані храми, а храми духу загиджували. На інше вони просто не здатні.

Про це нагадала книжка проти Шевченка попа-чорноризника протоієрея Іоана Чернавіна, видана ним в еміграції ще 1941 року й нещодавно перевидана в Москві. Якої гиді там тільки нема: і „бєзбожнік”, і „шовініст”, і „мазєпінєц”, і „чєловєконєнавіснік” і т.д. Куди там доморощеній лисій рептилії з київських промосковських газеток!

Чому український „Кобзар” залишається об’єктом саддукейсько-фарисейського випаду навіть через 150 років після своєї смерті?

Задум зрозумілий – принизити у свідомості нинішніх і майбутніх поколінь України провідника народних Дум, зняти з нього вінець совісті нації, національного генія. Звідси – асенізаційні потоки патологічної ненависті, чорної брехні. Обурення від того, що Шевченкове ім’я оточено „містічєскім почітанієм” від Карпат до Аляски...”вєздє, гдє собіралось трі-чєтирє украінца”.

Протоієрей у своїх „Сочінєніях” притягує за вуха теорію Штрауса, що нібито мала вплив на світогляд Шевченка, надаючи його вірі скептицизму й раціоналізму. Хіба ненависник скаже: „Человек в нужде и беде какой бы ни был нации, какую бы релігію не исповедывал, делается нам самым близким братом»? Це слова не московського попа Чернавіна. Це – „безбожник” Шевченко.

Україна завжди була принадою для заздрісників різної масті. Напевне, тому земля українська народила Мамая – народного героя, месника й захисника від посягань каїна-ґвалтівника. Іван Гонта – Мамай, що кобзу відклав, шаблю освятив і був розіп’ятий. Силою слова Шевченко воскресив героя і передав його у вічність. „Гайдамаки” – грандіозна, космологічна містерія-відлуння земних драматичних подій, де невідворотність – знак на мапі географії, зведений поетом до системи зодіакальних циклів. Така сила поетична – дужча за реальність. Бо не реальність визначає силу поезії, а душа поета відлунює на реальні дії й кодує тимчасовість у вічне.

Усі великі поети – Пророки. Зранені в болях і плачах над Долею землі людей: „Поможи молитву діяти до краю” (Т. Шевченко). Жорстока була й плата Гонти з Залізняком. І вознеслися маккавеями в муках правдою сповиті...

Поет – не учасник подій, не коліївець. Поет над битвою витає і суд трагедії не чинить. Він по-гомкрівському (хоч Гомер і сліпий) усе бачить із прийняттям болю й плачу у вимірах Буття – і в книгу сповіді заносить. І знак, помітку нам, онукам-правнукам, на докір залишає. І небу дає знати:

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

На жаль, не було його ні в Тургенєва з Полянським, ні в Бєлінського з Дубельтом і Кукольником укупі...

Шевченко стоїть, можливо, на Канівській кручі, живий, ніхто його не бачить і ніхто не знає Того, з Ким Він говорить, де бере Дух... Мойсей усі десять заповідей одержав на горі Синай, відкривши зір свій вищому – Йому. І дав народу, що стояв біля підніжжя.

Вибудуваний Шевченком Храм Духу в Слові – це не світ-земля на трьох китах для герострата, а Величний Храм із притворами: Краси й Світла, Мудрості й Добра. Ковчег у Храмі – то „Кобзар”. Не зітерти з пам’яті народу. Хіба що пам’ять одібрати.

І вони, герострати, саддукеї й „нові євангелісти”, силкуються чинити це вподовж століть. Отож вигадували: „кріпак”, „бунтар”, „революціонер”, „демократ”, „народник”. І далі – за московським попом Чернавіним. І за доморощеною бузиною.

Їм різь в очах від того,

Що в стінах Храму – світло.

Він – Світло.

Його Світло, яке явив нам на полотнах талановитий пензель Миколи Стороженка.

 

Юрій Іванченко,

Мистецтвознавець.

„Слово просвіти”

13(598), 31 березня-6 квітня 2011.

 

 

 

* * *

 

 

Мистецьке євангеліє від

Від Миколи Стороженка

 

Валентина Давиденко

Два найголовніші проекти відбулися наприкінці минулого року в столиці. Із невеликою різницею у часі великі художні вернісажі заявили про себе діаметрально протилежними підходами до демонстрації арт- об’єктів, стилістикою творчості і, вочевидь, трактуванням ролі образотворчого мистецтва в новому тисячолітті. Мова йде про арт-ярмарок сучасного мистецтва у „Мистецькому арсеналі” і виставку „Від школи до храму” майстерні Миколи Стороженка у Центральному будинку художника.

 

сontemporary art

у нашій акваторії

 

Міжнародний арт-ярмарок ART-KYIV CONTEMPORARY представив у „Мистецькому арсеналі” понад тридцять вітчизняних і зарубіжних галерей, збірки колекціонерів, проекти вуличного мистецтва street-art та сучасне фото і відео мистецтво. Організатори цього разу вирішили підтримати соціальні ініціативи, спрямовані на мистецьке оздоблення об’єктів архітектури та вулиць наших міст, а  також на освіту та розвиток дітей і молоді. У програмі були заявлені перформанси і круглі столи з питань мистецтва довкілля та музейної діяльності.

v16-14 Можна тільки вітати свободу самовираження сучасних художників, а також розмах і масштаби експозиції. Однак мистецтво – це насамперед емоція! Тож, не вдаючись до аналізу художніх течій і жанрів, представлених на арт-ярмарку, будемо говорити про емоційні враження, які отримав глядач.

Разом із мавпячою сагою, як чомусь невідступно супроводжує цей проект останні роки. Захоплення зоологією помітно і в інших авторів, окрім Іллі Чичкана. І перше сум’яття опановує, коли бачиш, що представлена фауна – це сказати б, насправді образи худобини, чи тварюк, які ото й бебекають у фантомних мильних серіалах, лякаючи домогосподарок. А їхнє зоологічне життя художники безпосередньо проектують на наше людське. І ось тут уже самовираження сучасного майстра не розгортається в інших емпіреях, окрім як світу тваринно-агресивного, тваринно-суїцидного і тваринно-плотолюбного. А глядач і без підтексту збагне, що то насправді про нього ж мова.

Власне, складається враження, що художники не люблять глядача із високими запитами. Схоже, вони не люблять людей взагалі. „Ось які ви насправді”, - прописує митець ( і то не дуже охайно, в „сучасній манері”) рожеву вдоволеність ситої свинки в жіночому обличчі, непомірно товсті тіла в купальні чи інтер’єрі  занедбаних страхітливих помешкань, де неодмінно композиція оргії, за участі кількох і більше персонажів. Фізичне розтління, душевний розлад зображених об’єктів очевидні. Про естетику і смак не мовиться. Загалом, теми авторських пошуків невибагливі: функція стравоходу, статевих органів і галюцинації збудженої психіки. Що дивує, автори ж різні, навіть за віком і художнім досвідом, а кут зору один.

Повторюся: я вітаю свободу самовираження, яка так довго пригнічувалася в нашому суспільстві. І, без сумніву, всі теми відкриті для мистецтва. Але художники, чиї твори рік за роком превалюють в е в експозиції ART-REIV CONTEMPORARY, так само одноманітні в тематиці і художніх засобах вираження. Тож за винятком кількох скульптурних та фото- композицій і полотен, справді позначених новизною ідеї, оригінальністю авторського бачення разом із добрим художнім вишколом, вся експозиція витворює візуальний лабіринт, де панує настрій пригнічення і... нудьги. Тому дивує й тривожить. Що наші фахові і часто талановиті мистецтвознавці активно обстоюють і підносять як шедеври деякі твори contemporary, яких самі і не вважають цінними. Невинна невеличка похибка, чи, може, оскомина...втома на мистецтво, так круто замішано на комерції?

І, схоже, мав рацію один із запрошених гостей атр-виставки, президент Міжнародного фонду „Маніфест” (Італія) Віктор Мізіано, що краще не поспішати повторювати услід за митцями Заходу той шлях, який вони пройшли, доки наше суспільство закрите, бо не обов’язково це був прорив, а можливо, продуктивний для них, але шлях локальний, дооколішній, їхніх спроб і помилок, який привів до тієї ж висхідної, на якій перебувало наше мистецтво. Уточню, що він говорив про форми представлення сучасного мистецтва, арт-проекти на кшталт Венеціанської бієнале, та його спостереження цілком посутнє і щодо contemporary в цілому в нашій українській акваторії.

Принаймі справжній новатор, який свого часу протистояв заідеологізованій культурній політиці тоталітарної держави виставками ленінградських нонконформістів, нині народний художник України, професор Київської художньої академії Феодосій Гуменюк, побувавши зі студентами на арт-ярмарку, висловився так: „Насправді маємо справу з тенденцією антикультури, і це свідомо впроваджується! Тут не тільки у переважній більшості об’єкти низької художньої якості, а й очевидна творча деградація. Я б радив авторам більше бувати в музеях і вишколювати око на шедеврах  великих європейських майстрів”.

v16-15 Щоб пам’ятали про світло

Виставка „Від школи до храму” так само вразила розмахом – всі горішні зали Будинку художника. Але насамперед втішила високою академічною майстерністю і...крилами уяви. Дивовижно, як це поєдналося, але в тому й полягає квінтесенція школи Миколи Стороженка. Це мистецько-педагогічне явище унікальне навіть на континенті. Як стверджують його учні, вони всотують дух, енергію Великих посвячених – творців власних шкіл: Гермеса, Орфея, Піфагора, Платона і далі – Вероккіо, Брунелескі, Ван Ейка та інших, хто несли в майбуття культ мистецтва і власні чесноти: професійність, віру, знання і передбачення.

Майстерня живопису та храмової культури. яку очолює народний художник України, академік НАМУ, професор Микола Стороженко, презентувала дипломні твори своїх випускників (а відбулося вже шістнадцять випусків), академічні постановки, живопис, рисунок, сакральні твори.

Точність і пластична вишуканість лінії, чистота кольору і якась небесна піднесеність палітри, немає змученості і бруду чи навіть випадкової плями у цілісній гармонії полотна. А крила у3яви, про які згадала на початку – це мандрівка тисячоліттями від райського дерева, „Небесної архітектури” (Олена Хом'якова), „Створення світу” (Леся Ординська), через „Сльози Адама, або тихий шелест дерева сповідей” (Олександр Цугорка) та „Голгофу. Хресну ходу” (Максим Михайлик) до „Хрещення князя Володимира” (Андрій Дудченко), „Пісні степу” (Валентин Чорний), „Богоявлення” (Андрій Сидоренко), „Української Покрови” (Олесь Соловей).

„Коли ми творимо – очищаємось”, - таке кредо цих майстрів. Бо що буде зі світлом без істини?

А їхній учитель – Микола Стороженко – скаже про себе: „Я сам пройшов горнило трансформувань”.

Його висловлювання про мистецтво можна занотувати як афоризми, бо в них синтез філософії і духовного одкровення. Та вони ще й конкретні і посутні – бо з глибокого практичного досвіду майстра: про колір, світло, композицію. Постановочні композиції Миколи Стороженка – це вже окремий жанр, я б сказала, театральне дійство в академічній майстерні. Ці мізансцени з натурниками, мов з афінської фрески, полотнищами тканин, шматинами, плахтами, несподіваною атрибутикою антики чи бароко, і так, ніби це озвучує лютня, - ось яку захоплюючу школу проходять учні Миколи Стороженка. Тому на виставці їхні академічні постановки викликали такий інтерес у публіки, як і оригінальні авторські полотна.

Художник Олесь Соловей – колишній учень, а нині старший викладач майстерні живопису і храмової культури, а також асистент професора Стороженка, сказав так про феномен Майстра і педагога: „ З перших років створення майстерні виплекано ціле гроно самобутніх майстрів, але таких, які можуть пра3цювати у колективі. У час великого егоцентризму, коли руйнуються стосунки між людьми, феномен Миколи Стороженка полягає в тому, що він згуртував довкола себе людей, які творять спільну молитву, живуть в ім’я мистецтва. Своїм життєвим і мистецьким досвідом він для нас є моральним імперативом. Це вже стало державним явищем і свідчить про авторську школу, на яку зусібіч ідуть нападки, і ми тому свідки. Але він є одним зі стовпів академічної школи в Україні”.

Я попросила Миколу Андрійовича викласти основи свого „Мистецького Євангелія” – саме так я назвала його педагогічну методику в синтезі з мистецько-духовною.

 

v16-8 Микола Стороженко: Я дійшов висновку, що творчість починається зі студентської лави, хоча раніше всі стверджували протилежне: мовляв, творчістю займатиметеся, коли станете членами Спілки художників, а зараз ви студенти, тож вчіться. Але душа молодої людини об’єктивно осягає цілий Всесвіт і тому творча душа може створювати свої світи. Тому я хотів зробити таку програму, щоб проявити в кожній юній душі, як творцеві, особисте „я”. Щоб уже його дипломний твір був таким, який відкриває двері у майбутнє. Майстерня живопису і храмової культури вперше в історії була створена у світському вузі – національній академії образотворчого мистецтва та архітектури, але в такий час (1994 р.), коли потрібно було реанімувати багато духовних цінностей, відновлювати храми, іконостаси. Та академія вимагала, щоб ми насамперед виконували академічну навчальну програму. Тож я поєднав два різних напрямки. Духовна програма базувалася на ірраціональних тезах, а це інші енергії. Коли ти малюєш те, що бачиш, це зрозуміло. Коли ж зображуєш те, чого не можеш і не повинен бачити, бо воно уявне, знаходиться в глибинах твоєї душі, - це видіння. І ось тут включається академічне спрямування, фах, яким чином ти це відтвориш, якою утаємниченою стилістикою. Бо в кольорі системи, які беруть участь у такій творчій дії, повинні мати свою символіку і базуватися на знаннях. Насамперед колір як жива субстанція. Тож мої учні з задоволенням виконували п’ять годин академічної програми, а потім три, а то й більше годин, працювали над сакральними ідеями, які вони вирішували через стилістику Візантії, українського бароко, і таїни двох начал давали простір натхненню.

Коли дивишся на ці твори, не збагнеш, як вони написані. Бо в академічній манері все зрозуміло: рух думки і пензля на полотні. А тут не знати, за яким порухом душі відбувається удар пензля, це позначається і на змісті твору. Той, хто тримає пензля, транслює через руку весь свій вогонь, і цей вогонь з кінчика пензля йде на полотно – це вже офіра. І це вже є душа. Нікому немає діла, як це відбувається, який космічний механізм тут задіяний. Ти віддаєш всього себе творчості, тому що без офіри немає творчості.

Школа – це колективне „я”. Сила духовності йде через колективне „я”, через школу. Уявімо диск, на якому зафіксовано минуле і сучасне. Якщо його повернути, то ці категорії поміняються місцями. Тобто, якщо ми знаходимося на якомусь відрізку, це не означає, що плин часу тільки за цією стрілкою. Він може й ти і туди, й назад. Я говорю про час як вічну категорію. Тож, коли чуєш про Атлантиду, давню Грецію, Єгипет, - здригаєшся, на мене діє енергетика, яка діяла сотні літ тому, або й тисячі – від Едемського саду. Школа почалася тоді, коли був перший непослух. Творець дав школу, щоб ми пам’ятали про світло, щоб людина не жила в пітьмі. Тому сучасне жило в Атлантиді, Стародавній Греції. Школа Вероккіо, Брунелескі – пунктири, які означували епоху. Тож сучасність – наскрізна. Сьогодні держава і школа роз’єднані, а в Греції і Єгипті вони були разом, ось чому ті епохи дали Орфея і Піфагора. Школа – це формула мислення. Сьогодні державотворча сила втратила школу. Як тільки вони об’єднаються, тоді держава стане такою сильною, як були Стародавня Греція і Єгипет...

 

Чи випадково, що майже збіглися у часі два столичні вернісажі? І де справжня, ота наскрізна сучасність мистецтва проявилася сильніше? За Вероккіо і Брунелескі пунктири вже нашої епохи, прокладені й Миколою Стороженком. Втім, він би заперечив – школою. Бо для Майстра важливо колективне „Я”. Тільки так можна передавати знання про Світло.

 

"Кобзар" робить українців патріотами,
бо "Кобзар" - історія нашого народу".

Образотворче прочитання "Кобзаря"
Володимир Овсійчук,

доктор мистецтвознавства, лауреат
Державної премії ім. Т.Г. Шевченка

Серед численних видань "Кобзаря", ілюстрованих графіками й художниками в різні часи, роботи Миколи Стороженка є одним із найкращих. Шевченків "Кобзар" Микола Андрійович не просто проілюстрував, - творчо прожив; бо хто торкався цієї духовної глибини, поринаючи цілком у неї, той не забував того дивовижного щему, тієї святої сили слова й думки, наче нового народження, коли ти здобував крила та нову силу, необхідних для повноцінного життя.

"Кобзар" робить українців патріотами, бо "Кобзар" - історія нашого народу, написана кров'ю і болем, сповнена безприкладного героїзму, невичерпної волі до свободи й незалежності, глибокої віри в торжество справедливості й братерства. "Кобзар" надихає на творчість і на громадське становлення. У своїй тематично-духовній величі ця епохальна книга України розкривається поступово, як народження дня - до повного сонця. Глибинність образно-змістова - бездонна. Вона завжди чиста й актуальна, й захоплюватиме все нові й нові покоління, які торкатимуться до її натхненного джерела.
Ось знову нове прочитання "Кобзаря" і словом, і образотворчим поданням, якого в такому епічному розгортанні ще не з'являлося, бо тут знайшло місце все - від Київської Русі до наших днів: історичні події, героїчні битви з турками, ляхами, Московією, наша славна Запорозька Січ, легендарні герої і простий, замучений панщиною народ, прегарні душею наймички, Катерини, Ярини, - нікому до Шевченка не вдавалося підняти на ноги всю Україну, заговорити народною мовою, розкрити апокаліпсис страждань і вселити надію, що прийде правда й справедливість. Бо як сьогодні охопити безмір Шевченкової думки і силу слова, як сьогодні подати тисячолітній простір України з подіями, людьми, героїкою одних, зрадою інших, своїми Байдами, Гонтами, Гамаліями, Залізняками, Богданами та й зі своїми ж пройдисвітами Адамами Киселями, Галаганами, Кочубеями, Паліями! Шевченко закликає повернутись у глибину минувшини, відчути, як тяжко здобувалася воля, а ще важче відбивалася на долі країни зрада манкуртів-синів, що нерідко за металеву цяцьку продавали волю, совість і довір'я країни, залишаючись покидьками в пам'яті віків. Ці контрасти супроводжують нас донині - Шевченко-пророк усе передбачив і відчув глибоку прірву Богданової згоди через століття безпросвітного рабства.
Вдивляючись у ці просякнуті духом, словом, волею Шевченка барвисті епопеї - ба ні, кольорів небагато, всього червоний і синій, білий і чорний та сила проміжних - сірих, ось і все! А видається, що їх незрівнянно більше, бо зрідка з'являються й вохристо-золотисті та зелені, проте вистачає, щоб донести трагічну долю України в образах і подіях. Художник спирається на стильові норми маньєризму і бароко - час дійства більшості героїв Шевченка, і час проявлення ментальності українців, однак художник ще збагачується символікою середньовіччя та дещо вплітає з пізніших явищ. І так твориться художня композиція, складена зі сформованих елементів і примхливого способу їх об'єднань.
Може здатися, що ці композиції за своїм рішенням не повторюються й наче не підкоряються жодному закону, бо кожний образ надзвичайно специфічний та індивідуальний. Проте художній образ тим сильний. Що спирається на продуману конструктивну систему, яка передбачає певну закономірність із використанням таких засобів, як контраст, симетрія, рівновага, але в основі цієї системи, як конструктивний стрижень, переважно знаходяться: центричність, диптих або діалог і трійця-триптих із прагненням у результаті досягнення повноти й довершеності образу. Кожне з цих понять передбачає або пропонує глибше розуміння змісту, настроїв цілісності й гармонійності образів. Можливі й дисгармонічні контрасти, як більш складні, що впливає на розуміння змісту, досягаючи повнозвучності й виразності Шевченкового поетизму, як в ілюстраціях кривава дорога в "Катерині", трагічно-розпачливий чорно-білий зойк у "Перебенді" або ж червоно-синій контраст "Гайдамаків", червоно-чорний відчай Гонти та синьо-чорний морок "Наймички" - усе, хоч до чого б торкнутися, промовляє проникливо-людською стражденною мовою, - це море терпіння, мук, зневаги, болю та безнадії: як же жити? Питання постає і відразу гасне, - жили і "Кобзар" Шевченків тримали як святу книгу, плакали і боролися, народжували манкрутів і відчайдушних героїв, збагачували неситих сусідів, а ті ще жорстокіше знущалися...Історія триває!..
Творячи таку національно проникливу епопею, художник змушений звернутися до минувшини, і не тільки рідної, бо поряд зі звертанням до духовної величі ікони, козацького портрета, до лаврських мальовил, бентежив і живив його близький християнський світ із пломеніючою душею Ель Греко, й готики нервова сутність та бароковий неспокій, щоб викладатися на сторінках складним емоційним станом образів і виразом одухотвореної краси. Ідея краси пронизує весь цикл.
Дивовижне ще й у тому, що Микола Стороженко кожний свій твір, а їх 40, супроводжує коротким есе-анотацією, а також написав передмову. Передовсім для автора, а також для багатьох, хто поринає у творчість генія для пізнання глибин думки і душі, бо й сам пробуджується для досягнення масштабнішого розуміння історії і сьогодення. Передмова поетична й за змістом включає скарби минулого і творчість Шевченка, яку, цитуючи, інтерпретує як світове явище, безмірне й епічно величне. Такого масштабного розуміння творчості Шевченка і його особистості "зі знаком Божим" ніхто ще не спромігся так розкрити і так сказати "...окрилений Пегас, золотим копитом божеству - поезії добува священну воду і блискавиці в слово", бо "У погляді очиць його читаю слово: Молися, сину, за Вкраїну його замучили..."...і я молюсь.
Передмова - велична фреска, з якої постає безсмертний геній, рівний світовим велетням слова і думки. І далі глибоко й поетично зворушливо розкриваються твори поета в епічному слові Миколи Стороженка: тут він пише і малює, бо не в змозі збагнути звичайними пластичними вимірами образи поета. Чи він поринає у світ поеми "Причинна", чи розкриває трагедію Катерини, чи словом ганьбить совєтських катів за мученицьке катування бандуристів у тридцять сьомому ("Перебендя"), або ж виростає до виняткових висот поетичності в талановитій інтерпретації "До Основ'яненка", а в дивовижному есе "Думи мої, думи мої..." підносить високу оцінку "Кобзаря", який "...буде жити вічно! Бо слово "Кобзаря" - передчуття, причастя хлібом і вином. Причастя "Божого єства", - все це, як і все 40 есе розкривають надзвичайно ерудованого поета Стороженка. Як тут не згадати слова Пікассо: "Живопис - не проза, він поезія, він пишеться віршами, пластичними віршами..." Що тут скажеш, дивлячись на чудові живописні твори і читаючи поетичні есе, у яких відгомонює давній епос - подвійна талановитість, що в парі досягає виняткового результату. Стороженкове поетичне слово з'єднує Шевченків час із сучасністю, з нашими лихоліттями, гулагами і голодоморами, чорнобилями і каральними нашестями. І чи "прийде Суд правий?! Чи заступиться Богородиця -Троєручиця за змучений народ? - хіба лише Пророка "іскра натхнення вогнем очисним освітить нас".
Неможливо спокійно сприймати й читати Стороженкового "Кобзаря" - тут він створив величний храм, у якому є місце народному стражданню й безприкладному героїзмові.
Нарешті настав час для такого грандіозного розкриття Шевченкового "Кобзаря", при цьому тут не обійшлося без естетичного ідеалу, який лежить в основі будь-якого художнього процесу, а в даному разі пронизує все намальоване, - все те, від чого глядач отримує естетичну насолоду, і що відповідає складеним віками традиціям і образному осмисленню, в чому затамована духовна своєрідність в оцінці українців природи і художнього твору.
"Слово просвіти" 12(701), 21-27 березня 2013

Журнал письменників України „Київ”,

№1, 2011р.

 

Завідувач сектору виставкової роботи

Тетяна Матлах

Фото

Юрій Кардаш 

Share |

Оцінка користувачів

Оцінити статтю


При використанні матеріалів сайту, наявність гіперпосилання обов`язкова