Олексій Федорович Фіщенко. Інформація про художника з різних друкованих джерел.

Зерна моєї мрії.

Стаття Олексія Фіщенка.

 

Образотворче мистецтво – це феноменальний засіб спілкування, мова людського загалу, засади якої доступні всім. Це спілкування на рівні почуттів, що запалюють і живлять розум, формують світобачення і духовність.

v10-1

Час плине невпинно і дуже швидко. Начебто зовсім недавно юність вихором здіймала у далеке піднебесся, все навкруги здавалося неосяжним, незбагненним і тому, можливо, особливо привабливим. Згадується той неповторний стан, коли горілиць лежиш на лузі, а думкою й чуттям ширяєш десь високо-високо між хмаринками, помережаними примхливими візерунками. Або ж поринаєш в обійми лагідних і водночас, жагучих променів невтомного світила – сонечка. А ввечері – сповідь перед гордовитою скибою Місяця та грайливими, мерехтливими зорями...І повінь мрій – про щось виняткове, ще не усвідомлене, але таке прекрасне.

Може, саме так в незабутні хвилини і з’явився нездоланний потяг пізнавати і відтворювати загадкові чари природи, всього довкілля, утаємничену сутність людського буття. Народжувалась і наливалась живильними соками якась особливо трепетна любов до своєї землі, до рідної України, на жаль, не завжди щасливої, багатостраждальної, до свого народу, працьовитого, талановитого, мирного, іноді, можливо, аж занадто відкритого і довірливого. І саме ця безмежна любов до істинно прекрасного, благородного, вічного, що пройшла гарт у пекельному горнилі Другої світової війни, а перед тим ще й випробування безглуздям жорстоких репресій, нечуваними голодоморами, давала життя моїм творам. Надихав благодатний контраст.

Хіба ж можна лишитись байдужим перед нескінченною панорамою напоєних миротворним спокоєм Карпат? Або ж зворушливо своєрідною принадою середньої смуги України? Уславленим краєм нашого геніального батька Тараса Шевченка? Чи величчю і звабливими обрисами древнього Києва? Безперечно, ні. А зустрічі з людьми благодатної землі України! Яким натхненням вони сповнювали, ці гарні, оповиті якоюсь привабливою таїною карпатці і відкриті серцем, трохи навіть сором’язливі трудівники полів. Або ж докери Іллічівського порту – кремезні, міцної статури. Чи шахтарі Тепло горська – мужні, по-особливому зосереджені. Образ кожного з них западав у душу, надовго лишався у пам’яті, бо це сильні характери, особистості, для яких щодення праця ставала невід’ємною потребою, а сенсом життя було робити добро для іншого, не тільки для рідних, близьких. А й для всіх співвітчизників.

...Постійним щемом повнилося серце, ятрилися почуття. Вони випліскувалися на папір рисунками, акварелями, пастелями, інтерпретувалися в кольорових ліногравюрах, у живописі. Я жив у полоні надто дорогоцінної для мене краси природи, всього довкілля, благородства людських вчинків моїх воєнних побратимів, як і героїв визвольної боротьби за незалежність України – „забутих, але безсмертних”, їм складав я шану в своїх роботах. І мріяв, щоб мої твори неодмінно викликали щирі почуття і глибокі роздуми у тих, хто їх споглядатиме.

Для мене образотворче мистецтво – це феноменальний засіб спілкування, мова людського загалу, засади, які доступні всім. Вона не потребує перекладачів. Адже це спілкування на рівні почуттів, що запалюють і живлять розум, формують світобачення і духовність. І це, гадаю, особливо важливо.

Моя творчість є відлунням сучасності, пропущеної через моє серце, світлом моєї душі. Я не просто вимальовував реальну дійсність, я намагався створити її образ, - добирав саме ті колірні акорди, злами площин, узагальнення форм, композиційні вирішення, які б неодмінно викликали бажаний відгук почуттів і співпереживань у глядача. Цього я прагнув. А от чи часто це вдавалося, судити не мені. Це зробить час.

(Олексій Фіщенко,

журнал „Образотворче мистецтво”,

№2, 2005)

 

***

v10-2Якщо життя – це вічний рух, то мистецтво – безперервний розвиток творчості, постійне естетичне пізнання художниками навколишнього світу. Олексій Фіщенко знає це: кожна його нова робота щось доповнює до вже створеного ним, відкриває якісь ще незвідані грані життя і мистецтва. Його нинішня виставка і схожа на попередні, - перед нами художник зрілий, вельми досвідчений, з усталеними пристрастями і ясно окресленою індивідуальністю, - і несхожа – як справжня творчість, що несумісна з само повтором, завжди звернена до нових горизонтів. У „звучному оркестрі” сучасної української графіки виразно чути своєрідну, суто фіщенківську інтонацію, і це не одна нота, а багата нюансами і варіаціями мелодія, невичерпна в своєму потенціальному розвитку.

Не перше десятиліття обробляє О. Фіщенко свою ділянку на ниві вітчизняного мистецтва: трудиться він настійливо, але без суєтності, уникаючи галасливого пафосу і скороминущих ефектів і, певно, тому у прокладених ним глибоких борознах зростають міцні сходи і дарують повновагі плоди невтомної творчої праці – рисунки. Акварелі, пастелі, гравюри. При всіх істотних відмінностях у техніках, сюжетах, виражальних засобах вони зливаються в нерозривну цілісність, не уявне, а реально існуюче в українській графіці явище – образний світ Олексія Фіщенка.

Цей світ пройнятий схвильовано трепетною, синівською любов’ю до рідної землі, хай то Придніпров’я чи Полтавщина, Київ – місто його долі, чи шевченківський Канів – давнє, ще зі студентських літ його уподобання, чи Севастополь, Іллічівський порт, Карпати... Художник вірний своїм пристрастям, і такою ж константою його творчості лишаються небайдужість, емоційність, неголосний і чистий ліризм. Світ О. Фіщенка мовби осторонь епічних масштабів чи драматичних контрастів, та водночас він не вкладається в рамки камерних, інтимних почуттів і настроїв. Особисте дуже природно і органічно переводиться в площину загальнозначущих моральних і естетичних категорій, а узагальнено – піднесене уявлення художника про велич і красу землі батьків надає його творам особливої властивості. Яку можна було б визначити як „монументальна лірика”.

На повну силу ця властивість проявляється в улюбленому художником жанрі станкового рисунка. У цьому жанрі О. Фіщенко працює давно і систематично. І можна стверджувати, що серед тих, хто своїм прикладом більш від інших сприяв відродженню в українському мистецтві інтересу до рисунка як самодостатнього виду графіки та його піднесенню в останнє десятиріччя (стаття написана у середині 1980-х років), Олексію Федоровичу належить провідне місце. Його рисунки чітко поділяються на дві групи. Одна з них – це роботи, виконані безпосередньо з натури, так би мовити „проза дорожніх заміток”, що акумулювала величезний запас життєвих спостережень. Враження від баченого особливо сильні і яскраві, і художник вільно віддається безпосередньому переживанню натури; звідси і темпераментність графічної манери, експресивність різкого стрімкого штриха, і широта тематичного (пейзаж – „чистий”, міський, індустріальний; інтер’єр, натюрморт, портрет) та графічного діапазону. Рисунки ці – а їх сотні і сотні! – становлячи мовби „підводну частину айсбера”  творчості О. Фіщенка, мають, безперечно, самостійну цінність як змістовний діалог з натурою.

У майстерні художник преображається: тут він неквапливий, гранично зібраний, зосереджений. Енергійний штрих графічного „скоропису” поступається місцем найделікатнішому тональному нюансуванню, покликаному зберегти і зафіксувати ті настрої і найтонші душевні порухи, які і становлять смисл і сутність графічних композицій. Художник зводить власний світ за законами гармонії, вслуховуючись у „музику сфер”, він вловлює у ній виняткове багатство інтонаційних відтінків. Чиста геометрія будівельних каркасів, кранів, бетонних кубів та сучасної архітектури утворює раціональні, майже мондріанівські ритми великих міст і портів, і тут є якась зворушлива беззахисність часточки живої природи; білясті тумани Карпат – щось ледь помітне, що прорвалося крізь їхню хистку завісу; неозорі лани Кіровоградщини під високим небом...- і все це у безкрайній стихії світла. Повноправного героя пейзажів Олексія Фіщенка. Неторкнута площина білого аркуша для художника не папір, а світло і простір, в якому оживає все, що він бачить і відтворює. Або ось метаморфоза предмет сліпучо білий, а небо і повітря навколо нього сріблясто-сірі, матові, ледь-ледь мерехтять вальорами світлосили.

Рисунки Фіщенка не для поспішного знайомства на ходу; вони розраховані на чуйного і уважного співрозмовника, здатного до співпереживання і співтворчості. Часова тривалість сприйняття, так само, як і процес створення твору, мовби включені в його художній час; у О. Фіщенка він – мить, що триває нескінченно. У його рисунках немає емоційних пустот, і при всій їх завершеності глядач відчуває деяку недомовленість, що стимулює роботу думки, почуття, уяви. Спливають приглушено деякі асоціації з класичним мистецтвом Китаю і Японії; графіку українського художника ріднять з ним і задумливість, і споглядальність, народжені в схилянні перед винятковою досконалістю природи, і романтична настроєність у її сприйнятті, і вміння за часткою уявити і відтворити ціле, нарешті, потяг до афористичності естетичного вислову як властивості художнього узагальнення.

„Живопис – це мовчазна поезія”, - любить повторювати художник. Наслідуючи прадавнього мислителя; і це стосується і його власної графіки.

v10-6У Олексія Фіщенка свої засоби доносити до глядача поетичність природи, і всі вони важливі й необхідні. Першорядного значення набувають у цій системі і найтонші розтяжки тону від чорного до білого та навпаки, і артистизм, несумісний з натужним зусиллям (величезна повсякденна праця художника лишається за кадром), і повага до аркуша паперу, ніжність, відчутна в бережному дотику олівця.

Новими гранями розкривається талант О. Фіщенка в інших жанрах і техніках. Пейзажист з міцною, сталою репутацією, він виступає також як цікавий портретист, що схоплює яскраву, нерідко навіть на грані гротескної загостреності індивідуальну характерність моделі, і як художник, захоплений історичною масштабністю особистості та діянь Тараса Шевченка.

Впевнено у всеозброєнні професійної майстерності працює о. Фіщенко і в пастелі та акварелі. Як і в рисунку, він не видає найменшої недбалості: трудиться з властивою йому працьовитістю, повною самовіддачею. Його пастелі – твори, завершені до останнього штриха. У цьому проявляється величезна повага художника до мистецтва взагалі; у цьому можна сказати, одна з ознак його загальної і творчої. Зокрема, графічної культури.

І ця повага до матеріалу невіддільна від довіри до нього, до особливостей і виражальних можливостей пастелі. Матеріал мовби веде художника, і тоді на палітрі О. Фіщенка з’являються то інтенсивні, насичені, часом дещо похмурі тони, то мерехтлива, вібруюча фактура, то сильна. Вражаюча домінанта якогось одного кольору. А в акварелях художник зовсім інший: не такий умиротворено споглядальний, більш темпераментний, схвильований, чутливий до вічного руху природи, найлегшого подиху вітерця, мигтіння тремтливого листя... Написані легко і прозоро, наче одним подихом, ці акварелі ваблять перш за все поривом чуття, відлитого венергію кольору і мазка, художницькою пристрастю, безпосередньо втіленою у свіжість і чистоту „одномоментного” образу живої природи.

Давня і незмінна пристрасть Олексія Фіщенка – кольорова ліногравюра: в українському естампі післявоєнних десятиліть йому по праву належить особливе і визначне місце. Значущість його забезпечується і яскравою своєрідністю творчого почерку художника. І майстерністю виконання, і неповторною авторською технікою друкування, яка надає дуже пластичної, єдиної в своєму роді фактури, нарешті, і перш за все, тією особливою фіщенківською змістовністю, що дає змогу завжди пізнати і виділити ці гравюри серед сотень інших. Тим дивовижніше, що досвідчений, авторитетний майстер відважується на творчий ризик: явно відчутні в його аркушах останніх років істотні зрушення визначили новий етап у розвитку О. Фіщенка як гравера.

...великі міста, громаддя новобудов, бездоганні грані житлових башт, тривожні ритми освітлених у пітьмі вікон, сутінки на спорожнілих вулицях нічного Києва – це не звиклі, ласкаві для ока „краєвиди”, а скоріше художні формули теми, вираженої в жорсткуватій, майже афористичній формі. Великі узагальнені площини двох-трьох домінуючих кольорів утворюють контрастні співвідношення, у яких чути відгомін непростого драматичного буття людини в цьому створеному нею ж середовищі життя. Світовідчуття людини, захопленої своєрідною красою величчю творінь власної праці, розуму, таланту. Зливається з проникливим чуттям людини, що виросла на землі і не забула дотик босої ноги не до асфальту, а до нагрітого щедрим сонцем поля. Відкритість переживань зумовлює незапрограмовану різкість графічних рішень, а потяг до художнього синтезу – граничну лаконічність кольору, ліній, форм. У цьому плані серія натюрмортів уявляється не тільки однією з кращих у творчості останніх літ, а й принципово новим завоюванням майстра кольорового естампа.

У творчій еволюції кожного справжнього художника є своя, затаєна для стороннього ока внутрішня логіка, і осягнути її можна не умоглядно, а лише через його твори. Очевидно, що на виставці глядач зустрінеться з художником неординарно талановитим, з власним баченням світу, власним уявленням про смисл і засоби мистецтва, художником невгамовним, одержимим невтомним прагненням довершеності і тому завжди спрямованим до нових творчих обріїв.

(Г. Островський, кандидат мистецтвознавства,

із вступної статті до каталогу виставки

творів заслуженого діяча мистецтв УРСР

Олексія Федоровича Фіщенка,

1985-1986 рік)

 

Творчі обрії Олексія Фіщенка.

 

v10-3Можна намалювати осінь – Олексій Фіщенко малює „Осінь у моєму серці”; можна намалювати дощ – Олексій Фіщенко малює „Липневий дощ”, „Завислі краплі дощу”, „тихий дощ у горах”, „Звідки бризкають краплі”; можна намалювати тихий день – Фіщенко малює „Прозорість”, „Звуки серед тиші”, „Мовчання”, „Жива тиша”, „Світ тиші”, „Обриси тиші”. І справа, зрозуміло, не в  назвах (вони лише втілюють суть зображення), а в творчому методі художника і поета. Репутація художника в українському мистецтві міцна і стабільна. У „зведеному оркестрі” української графіки кінця ХХ ст. виразно чути своєрідну фіщенківську інтонацію, і це не одна нота, а багата нюансами і варіаціями мелодія. Праця художника настійлива, але без суєти, галасливого пафосу і скороминущих ефектів: рисунки, акварелі, пастелі, гравюри. При всіх істотних відмінностях у техніках, сюжетах, виражальних засобах вони зливаються в нерозривну цілісність – образний світ Олексія Фіщенка, котрий презентує нам художника зрілого, вельми досвідченого, з усталеними пристрастями і ясно окресленою індивідуальністю. Майстер уникає повторів і завжди звернений до нових горизонтів.

Світ митця пройнятий трепетною синівською любов’ю до рідної землі: хай то Придніпров’я чи Полтавщина, Київ чи шевченківський Канів, Севастополь чи Іллічівський порт, Карпати чи Крим. Об’єднані в цикли „Село на Україні”, „Київ сучасний”, „Карпати”, „Іллічівський морський порт”, „Поезія гір”, „Шахтарський край”, „Жуків острів”, ці пейзажі створюють величну панораму України, що захоплює мистецькою значимістю задуму і виконання. Світ О. Фіщенка ніби сторониться епічних масштабів чи драматичних колізій, та водночас він ніяк не вкладається в рамки камерних почуттів і настроїв. У нього особисте дуже природно й органічно переводиться в площину загальнозначимих моральних та естетичних категорій, що можна було б визначити як „монументальну лірику”.

З особливою силою і повнотою ця якість проявляється в улюбленому художником жанрі станкового рисунка, в якому Фіщенко працює давно і систематично. Серед тих, хто своїм прикладом сприяв відродженню в українському мистецтві інтересу до рисунка як самостійного виду графіки, його піднесенню, Олексію Федоровичу належить провідне місце.

Його рисунки можна поділити на дві групи: „подорожні нотатки” і композиції, виважені в майстерні. Перша – це роботи, виконані безпосередньо з натури, що акумулюють величезний запас життєвих спостережень. Враження від баченого особливо яскраві, і художник вільно віддається безпосередньому переживанню натури. Звідси і темпераментність графічної манери, експресивність стрімкого штриха, широта тематичного діапазону - „чистий”, міський та індустріальний пейзаж, інтер’єр, натюрморт, портрет. Рисунки ці (а їх сотні), становлячи підвалину творчості О. Фіщенка, мають, безперечно, самостійну цінність як цікавий і завжди змістовний діалог з натурою, притягують інтенсивністю відтворення повнокровного і напруженого життя природи, неупередженістю мистецької мови („Весна на Дніпрі”, „Ставки”, „Село Михайлівна. Похмурий день”, „Виноградні пагони”, ряд натюрмортів).

У майстерні художник перевтілюється. Тут він неквапливий. Гранично зібраний, зосереджений. Енергійний штрих графічного „скоропису” поступається місцем найделікатнішому тональному нюансуванню, покликаному зберегти і зафіксувати ті настрої і душевні порухи, які становлять зміст і сутність графічних композицій. Художник за законами гармонії зводить власний світ. Чиста геометрія будівельних каркасів, кранів. Бетонних кубів та сучасної архітектури утворює раціональні ритми великих міст і портів – „Сімферополь”, „Літнього дня”, „Білокам’яне місто”, „Візерунки металевих конструкцій” „Ритми”, „Інтер’єр ранковий”. А поряд зворушлива беззахисність частки живої природи – сині тумани Карпат, неозорі лани під високим небом („Гори і туман”, „Світ тиші”, „Спокій і гори”, „У полоні осіннього туману”, „Північна бухта”). І все це у безмежній стихії світла, повноправного героя пейзажів Олексія Фіщенка.  Неторкнута площина білого аркуша для художника не папір, а світло і простір, в якому оживає зображене. Або ж метафора: предмет сліпучо-білий, а небо і повітря навколо нього сріблясто-сірі, матові, ледь-ледь мерехтять вальорами світлосили.

Рисунки О. Фіщенка існують не для поспішного знайомства, вони розраховані на чуйного й уважного співрозмовника, здатного співпереживати і співтворити. Часова тривалість сприйняття ніби запрограмована процесом створення роботи. У його рисунка немає емоційних пустот. Проте присутня певна недомовленість, що стимулює роботу думки, почуття, уяви. „Живопис – мовчазна поезія”, - любить повторювати художник; це стосується і його графіки. Тут свої засоби доносити до глядача поетичність природи, і всі вони важливі й необхідні. Першорядного значення набувають у цій системі і найтонші розтяжки тону від чорного до білого та навпаки. І артистизм виконання (величезна повсякденна праця художника лишається „за кадром”), і особлива увага до паперу, і ніжність дотику олівця.

Новими гранями відкривається талант О. Фіщенка в інших жанрах і техніках. Пейзажист з міцною і високою репутацією, він виступає також як цікавий портретист, що схоплює яскравий, нерідко дуже загострений характер моделі. Його серії „Людина праці”, „Кращі люди Іллічівського порту”, „Докери”, „Авіатори-чорноморці”. „Ми – колгоспники”, „Шахтарі” – своєрідні і вдумливі роботи. Байдужий до будь-яких зовнішніх ефектів, художник веде неквапливу й змістовну оповідь про сучасника. І це також образний світ Олексія Фіщенка.

Впевнено. У всеозброєнні професійної майстерності працює художник в пастелі та акварелі. Як і в рисунку, він не визнає найменшої недбалості. Його пастелі завершені до останнього штриха. У цьому проявляється величезна повага  художника до мистецтва, зокрема до графічної культури. Матеріал мовби веде художника, і тоді на аркуші з’являються то інтенсивні, насичені, густі тони („У небі хмарки клаптик”), то мерехтлива вібруюча фактура („Ранок у порту”, „Далекий поклик”), то сильна, вражаюча домінанта одного-двох кольорів („Шлюзи”). А в акварелях художник знову інший: більш темпераментний, схвильований, чутливий до вічного руху природи, найлегшого подиху вітерця, миготіння тремтливого листя. Акварелі „Кольори вечора”, „Місток”, „Тиша”, „Наприкінці жовтня”, „Смарагдові дерева”, написані легко й прозоро, наче на одному подиху, ваблять поривом почуття, відлитого в енергію кольору і мазка, авторською пристрастю, втіленою в образі живої природи. Давнє і незмінне захоплення Олексія Фіщенка – кольорова ліногравюра: в українському естампі післявоєнних десятиліть йому по праву належить особливе місце. Упізнаваність його творам забезпечується яскравою своєрідністю творчого почерку, майстерністю виконання, неповторною авторською технікою друку, яка створює дуже пластичну, своєрідну фактуру, але насамперед змістовністю. Тим дивовижніше, що досвідчений, авторитетний майстер відважується на творчий ризик: в останні роки вдається до істотних зрушень, які визначають новий етап у розвитку Фіщенка як гравера.

Великі міста, громаддя новобудов, бездоганні грані житлових башт, тривожні ритми освітлених у пітьмі вікон, сутінки на спорожнілих вулицях нічного Києва – це не замилувані краєвиди, а швидше мистецькі формули теми, вираженої в жорсткуватій, майже афористичній формі („День, що минає”, „Сучасні ритми”, „Новий будинок. Оболонь”, „Вечірні вогні”, „На лівому березі Дніпра”, „Новий корпус КПІ”). Великі узагальнені площини двох-трьох домінуючих кольорів утворюють контрастні співвідношення, в яких чути відгомін непростого, драматичного буття людини в створеному нею середовищі життя. Світовідчуття людини, захопленої своєрідною красою і величчю творінь її праці, розуму, таланту, зливаються з пронизливим щемом за землею, дотик до якої не забули босі ноги. Щирі переживання приводять до незапрограмованої різкості графічних рішень, а потяг до художнього синтезу – до граничної лаконічності кольору, ліній, форм.

Надзвичайно цікаві численні натюрморти О. Фіщенка, наприклад, „настільна лампа”, „Рак і креветка”, „Натюрморт за „Спідолою”, „Життя на столі” та деякі інші, що стали принципово важливим завоюванням досвідченого майстра кольорового естампа. Через різкі контрасти кольору, динамічні діагоналі, дисгармонію композиції і силуетів передаються неоднозначні, часом драматичні взаємостосунки сучасної людини та оточуючого її предметного середовища.

Григорій Островський,

журнал „Образотворче мистецтво”,

№4 (липень, серпень) 1987).

 

Графічний портрет вічно юного міста

 

v10-4Серію кольорових ліногравюр „Київ сучасний” (1982) Олексія Федоровича Фіщенка заслужено можна вважати вершиною його творчості. Ще в Київському художньому інституті, навчаючись в відомого українського майстра кольорової ліногравюри, народного художника УРСР О. Пащенка, майбутній графік шукав власний шлях і виявляв незалежність насамперед при вирішенні формальних завдань.

Перші великі серії Фіщенка („Київ. Стане і нове”, 1958-1970, „Тарасова земля”, 1960-1961) показали, наскільки його розуміння ролі кольору в ліногравюрі принципово відрізняється від трактування О. Пащенка та інших його учнів. Якщо в О. Пащенка колір (декілька приглушених тонів) відіграє підпорядковану роль, а основна увага приділяється змістовно-оповідній стороні композицій, то у пейзажах Фіщенка (наприклад, „Сріблястий ранок”, 1963; „Свіжа зелень”, 1963) він набуває самодостатнього значення, насичуючи композиції емоційно та психологічно. Такий підхід графіка обумовлений двома факторами. Перший – це творче сприйняття естетики народного мистецтва, де чи то в розписах хат, печей, чи в розписах на папері – кольору відводилась першорядна роль, бо в народного майстра він виражав і радість, і горе, і чистоту та піднесеність людських стосунків, і енергію, і красу. Зрозуміло, що подібні якості психологічного впливу на глядача визначались у народному мистецтві інтуїтивно. Суто ж наукові знання художник черпав із теорії кольору. Зокрема, треба сказати про систему Гете, який одним з перших гармонізував хаос кольорів, уклавши їх у знамените коло, про теорію В. Кандінського, який послідовно розвивав шукання Гете, а також про роботи французького психолога М. Люшера, котрий розробив тест „Люшер”, що визначає психологічний стан людини у зв’язку із сприйняттям певного кольору.

О. Фіщенко у своїх ранніх творах уміло використовував фізико-оптичні й психологічні якості кольору. Вплив на глядача його серій деякі критики витлумачували як перевагу емоційно-чуттєвого начала над раціонально-логічним. Але це не так. Раціональне начало у його вторах переважає над емоційним. Композиції глибоко продумані в цілому і в деталях – чи то буде лінія, що могутньо і владно конструює кольорові плями, чи своєрідно трактований простір аркуша, який має „килимову” структуру, точно розраховану взаємодію всіх складових композиції.

З роками збагачувався життєвий і художній досвід, водночас, наростали раціоналістичні тенденції. Змінився підхід художника не тільки до кольору, який став набагато складнішим за структурою і якоюсь мірою втратив виняткову роль, а й до інших елементів композиції – просторових вирішень, значення деталі як символу, знака, і головне – наповнення внутрішньої форми глибоким філософським змістом. Художник переживає захоплення духовною культурою Японії і Китаю, філософськими школами Сходу, його мистецтвом. І все ж, відчувши сильний вплив тисячолітньої культури, він залишається вірним своїй самобутності.

О Фіщенко творчо використав принципи японської кольорової гравюри ХYІІІ - ХІХ століть. Перш за все це стосується вибору паралельної перспективи, на основі якої О. Фіщекно будує композиції графічних аркушів. Паралельна перспектива (аксонометрія), що вперше з’явилась у мистецтві Стародавнього Китаю й Японії, - це співвідношення геометричного плану з безпосереднім спостереженням, узгодження абстрактного із реально осяжним. Такі твори відзначаються особливою духовністю, споглядальністю, самозаглибленістю, первозданною тишею і спокоєм. Тут усе – натяк, таємниця, застигле життя, приховане від недосвідченого ока, і навіть знавцеві треба вдивитись, розкрити таємницю і ввійти в цей загадково-одухотворений світ. Щось подібне ми бачимо і у О. Фіщенка , особливо в аркушах „Лівобережжя Києва” і „Вулиця Боткіна”.

Значну роль у творах художника відіграє деталь. Так, аркуші „Новий будинок Оболонь” на тлі підкреслено геометризованого міського пейзажу О. Фіщенко розміщує екзотичних птахів. І ці посланці природи, що все далі й далі відходять із безпосереднього оточення міської людини, пом’якшують стрес урбанізації і викликають безліч асоціацій. Або поодинокі постаті людей з парасольками серед вечірнього міста („Вулиця Богомольця”, „Лівобережжя Києва”) – вони створюють особливу емоційну атмосферу м’якого смутку, високої елегійності, що переходить у роздуми про сутність людського буття.

Основні розбіжності між японською кольоровою гравюрою і творами О. Фіщенка коріняться у сфері ідей. І це дуже суттєво. Первісні передумови ніби тотожні – досягнути внутрішньої краси, гармонії, повноти художнього образу. Скажімо, згідно з естетичними якостями японського принципу „сабі”, краса повинна виражати складний зміст у простих, строгих формах, що схиляють до споглядання. Саме до пасивного споглядання, відходу від активного життя, від діяльності і взагалі від дійсності. Але у роботах О. Фіщенка. По-перше, до активності залучає вже сам вибір об’єкту зображення – сучасне місто, що живе повнокровно. По-друге, спосіб втілення ідей. Тут ми стикаємось із тим, як певна формальна структура минулого, наснажена новими ідеями, наповнюється і новим змістом, тобто розкриваються конкретні явища і висловлюється ставлення до них сучасного художника.

Врешті-решт, О. Фіщенку – чарівникові кольору – вдається передати такі глибинні образні пласти, які ніяким іншим способом, окрім кольору, і не передати. У гравюрах художника колір надзвичайно складний у межах кожного тону. Він – сам рух, пульсація, він м’яко вібрує, мерехтить, немовби випромінюючи у просторі світові хвилі. Але роль кольору ще значніша – він,, наштовхуючись на перепону зовнішньої форми, поширюється всередину, в глибину. Це відкриває широкі перспективи для осмислення твору, дозволяє по0новому сприйняти графічний портрет стародавнього і вічно юного міста, з цікавістю роздивитися його обличчя, вкрите зморшками віків, його гордовиту поставу, мужність і наполегливість, щедру силу і красу...

Серія О. Фіщенка „Київ – сучасний”, безперечно, - досягнення української кольорової ліногравюри останніх десятиліть. Водночас це і точка відліку, що визначає шляхи дальшого розвитку цього виду графіки. Як своєрідний камертон, вона дає уявлення про якісний рівень кольорової ліногравюри у мистецтві України.

Леонід Пекаровський,

журнал ”Київ”, №8, 1988)

 

 

Інтенсивність емоцій сприйняття

 

v10-5Незабутні 60-ті минулого століття! Часи нового відродження й сплеску подій... Огром повернутих імен з книгами, що не залежувалися на полицях книгарень... Новели Є. Гуцала, Г. Тютюнника, музика В. Сильвестрова, Л. Дичко, спалахи кінематографічної думки С. Параджанова, імена Л. Костенко, І. Дзюби, ІФ. Світличного, братів Горинів, а в живописі І. Марчук, Л. Медвідь і патріарх Р. Сельський, а в графіці – Г. Гавриленко, О. Данченко, І. Остафійчук, Г. Якутович... На цьому величному тлі самодостатнього українського ренесансного патріотизму плугатар Олексій Фіщенко. Він спалахує, як іскра. Привносячи в тогочасне мистецьке життя дух неспокою, щемливих споминів про обпалені війною юнацькі серця. Він жив цими гіркими споминами. І про брата Івана, який, не досягши повноліття, добровольцем пішов боронити батьківську землю і був смертельно зранений вражою кулею. І про невтішне горе мільйонів матерів, що не дочекалися повернення з війни своїх синів:

„Мамо! Ви Сонце любові! Ви Земля печалі!”.

Він жив Україною:

„Україно! Прийми мене

на зранені груди свої

За любов до твоєї землі

Чи то посеред ночі,

Чи то посеред дня,

А краще, як зійде ранкова зоря”.

У суттєвій марності нинішніх днів разом з мораллю нерідко губляться сліди Шістдесятництва...Призабуваються імена...Однак пам’ятаємо, шануємо їх, відзначаючи чистоту і достоїнство створеного ними. З-поміж таких і Олексій Фіщенко. У своїх гравюрах, акварелях, пастелях, живописі. Рисунку він досяг стійкості пластичних форм, виразних колірних сполук, які сколихували почуття, запалювали, зачаровували.

Серед гравюр, акварелей знайшли свою не гомінливу, але ствердну інтонацію рисунки – чисто фіщенківські, як про них писав Сергій Шишко, „надзвичайно економні за виражальними засобами, але такі багатозначні, емоційні!”, що розгортали стишені почуття у вервечку влучних образів, перейнятих авторськими думками, переживаннями, сплесками радості, а часто й невщухаючого суму. Його ніжне серце, здавалось, відпочиває у просторах краєвидів, які розкривали звабу білих площин та мовчазність темних до них контрастів. Фіщенко дошукувався невловних перетікань білого, і ця білість площини упокоювала тишу, уже слухняну, приборкану силою білого світла. В це ясне світло вривалися скелі чорного, але в них вистачало терпіння й такту не перечити просторам білого. Й так само порухи сірого, приборкані багатоголоссям білого, не сміли перечити. В цих краєвидах тональні перетікання білого з білішими і найбілішими частками площини, а сірого з сірішими і найсірішими. Разом з плямами соковитого чорного вони створювали нерозривну сув’язь величі Тиші з її позачасовими вимірами. Ці фіщенківські краєвиди – оази передбачень усвідомленого поняття сутності просторів Тиші. Мелодики Тиші!.

Зворушують глядача, привертають увагу фіщенківські портрети. З-поміж них і його автопортрети. Усі ці образи, що народилися через три десятиліття після славетних шістдесятих, були, однак, зроджені своєрідним колоритом, ренесансною потугою українського Шістдесятництва!. Вони огортали чистотою, високістю думки творців мистецтва, ставали оберегами часу. Портрети Т. Шевченка, Б.-І. Антон

Share |

Оцінка користувачів

Оцінити статтю


При використанні матеріалів сайту, наявність гіперпосилання обов`язкова